Два с половиной года Ольга Фреймут не рассказывала о личной жизни. За это время телеведущая успела выйти замуж, родить двоих детей и поменять место работы. Только для Viva! Оля знакомит читателей со своим мужем, генеральным директором «Нового канала» Владимиром Локотко, и говорит о семье.
Когда мы в последний раз встречались с Олей, популярная телеведущая была беременна сыном Валерием, но про личную жизнь и любимого мужчину тогда и словом не обмолвилась – решила все держать в секрете. Только сказала, что он настолько идеальный, что его нужно показывать на выставках. Сейчас, наконец, пришло время с этим суперменом познакомиться! Мы встречаемся на «Новом канале» в кабинете Владимира Локотко с необычной стеклянной крышей, где за чашкой кофе и происходит откровенный разговор с нашими героями.
– Олю, ми в редакції все гадали: хто ж цей супермен? Адже спочатку ви тримали свій роман від усіх у таємниці.
Оля: Ну, всі нормальні люди так роблять, бо якщо на початку роману розказувати: «Боже, у мене все добре», а потім раптом щось не так… Роман, адже він, як те насіннячко в землі, повинен вирости в якусь «квіточку». А що, всім показувати: «Отут я посадила трояндочку», а там лише бадилля. От коли вона вже набере конкретних форм, тоді можна й людям розповідати.
– Скільки років ви знайомі взагалі?
О.: Шість.
– І коли ви зі стосунків просто колег перейшли в ближчі?
О.: Хочете запитати, коли ми перший раз поцілувалися? (Сміється)
– Ну, може, згадаєте час до того, як поцілувалися, коли, наприклад, ви чи Володимир написали перше смс і запросили на побачення?
Владимир: Вопросы по поводу дат – это, кажется, девочки знают лучше. Наши отношения складывались постепенно. Люди общаются, обсуждают какие-то рабочие вопросы, делятся впечатлениями. И потихонечку начинают друг друга узнавать: как человек себя проявляет, как он улыбается, как реагирует на что-то, какое у него мнение по поводу того или другого. И, раскрываясь все больше и больше от встречи к встрече, возникают симпатии. Вы понимаете, что у вас есть что-то общее, вам интересно одно и то же, вас волнует одно и то же.
– Чем вас заинтересовала Оля?
В.: В нашем случае это такая, знаете, фундаментальная история. Не так, что вот встретились и через десять минут поженились, потому что внутри что-то вспыхнуло.
Я считаю, у нас все по-настоящему, очень крепко, потому что мы шли к этому плавно. И мне нравится, что случилось именно так. Хотя, может, кому-то нравятся красивые истории про любовь с первого взгляда. Но настоящее прочное чувство, которое будет держать людей вместе всю жизнь, – это очень непросто, как и большие телевизионные проекты.
– И все-таки, чем вас зацепила Оля?
В.: Первое, что я отметил для себя, – она не такая, как все, кого я знал прежде. Она другая. Это очень интересно, потому что ты редко встречаешь непохожих на других людей. И когда ты встречаешь что-то чудесное, необычное, очень красивое и неожиданное, у тебя происходит заземление и удивление, ты смотришь и думаешь: «Ничего себе! Оказывается, какие люди бывают». Ну и потом, химия, вот та самая, таинственная, она ж ведь никем не разгадана. Но ты каким-то образом понимаешь, что это твой человек. Ты же ведь не можешь сидеть и анализировать: «Вот как она здорово посмеялась над моей шуткой» или «Оказывается, мы вместе были в Италии в одном ресторане, и теперь у нас аж два общих пункта». А потом еще обнаружилось два и еще два, плюс мы знаем одних и тех же людей. Это необъяснимая история.
О.: Це було на рівні відчуттів. До переходу на «1+1» у нас не було формально висловлено, що ми один одному подобаємося. У мене були одні стосунки, у Володі, напевно, інші. Ми взагалі про це не думали. Ми просто були друзями.
– Але ви щось відчували?
О.: Він став моїм другом, і я, коли пішла з «Нового каналу», в якийсь момент зрозуміла, що сумую за ним.
Я не сексистка і не вважаю, що маю сидіти біля вікна, схиливши голову, й чекати смс від чоловіка, який мені подобається. Я проїжджала повз офіс каналу й написала смс (а Володя ж на мене злився, що я пішла з каналу): «Як затишно світиться твоє вікно…», ну, щось таке: «… навесні обов’язково підемо гуляти». А тоді була зима. Я так спеціально написала, бо вмію маніпулювати, я журналіст і психолог непоганий. І він написав: «А нащо чекати весни? Давай зараз зустрінемося».
І, пам’ятаю, Володя призначив мені зустріч. Я саме була у косметолога, мені вкололи біоревіталізацію: обличчя було у цяточку. Але я не хотіла відмовлятися від жаданого побачення. Володя надіслав смс і запросив на ланч. Було дуже приємно: усе плавно склалося, і так ми почали зустрічатися.
– Володя за вами ухаживал, или, может, у него такой сложный график, что времени на свидания не было, и он просто сказал: «Оля, давай, переезжай ко мне и будем вместе жить».
В.: Я не силен в ухаживаниях, скажем так.
О.: Ну, квіти були завжди. Віршів він мені не писав, навпаки, кожного ранку я присилала Володі якусь поезію: або Ліни Костенко, або Цвєтаєвої, або Сосюри, або писала: «У первой мухи головокружение от утомительного сна…» Ну от сподобався вірш – відсилаю. Я не знаю, що про мене людина думала. Він кожного ранку отримував такі вірші (сміється).
– То есть за романтику в ваших отношениях отвечала Оля?
О.: Я пекла яблучний штрудель. Не надто був час тоді готувати, але хотілося привертати увагу й традиційними методами. Навмисно попросила подругу сфотографувати мене біля духовки, щоб Володя повірив. Далі у гарну порцеляну все виклала, рядном прикрила, фото поклала... Було й таке, що прийшла на зустріч із шампанським та склянками. Я чинила так, як жінці чинити не прийнято. Але реакція Володі була такою теплою.
Я добре знала, що подобаюся йому. Тому дивувала милого щоразу креативніше. А Володя – серйозний мужчина, вірші писати в планах не мав.
В.: Мне кажется, я взял Олю больше тем, что внушил ей ощущение надежности.
О.: Так, в мене ще такого не було (усміхається).
Оля почувствовала, что со мной очень спокойно, надежно, и ей можно расслабиться. Думаю, вот это ощущение для Оли много значило. Да, я не пел под ее окнами ночью песни, хотя, может, ей и хотелось этого.
О.: Ні, якби Володя цим займався, я б від нього відразу пішла. У Володі романтика була в іншому. От, наприклад, мені може сподобатись якась річ, я на неї подивлюся, але вона страшенно дорога. Увечері мені її приносять – от вона в мене вже є. Він якось вміє вгадувати, що мені подобається. Бо мені не цікаво, аби я сама собі купувала коштовності і дорогі речі.
– Вы неоднократно говорили в интервью, что ваша дочь Злата против того, чтобы мама снова выходила замуж. Как теперь у нее складываются отношения с Владимиром, как она его приняла?
О.: Злата і Володя – схожі між собою і близькі люди. Вони друзі. Я не вірю, що коли мама вдруге виходить заміж, інший, нехай навіть ідеальний чоловік, може замінити батька. Злата написала твір у школі про те, ким пишається. У ньому
йшлося про Володю. А в побуті донечка мало демонструє тепло. Вона тінейджер, незалежна бунтівниця.
– Скільки їй зараз?
О.: Їй 12 років, але, я думаю, Злата могла б вже й без нас справлятися (усміхається). Вона якась унікальна в цьому плані.
– А когда вы начали жить вместе, возникали сложности со Златой? Может, говорила: «Я не буду жить с вами, я хочу жить с бабушкой»?
О.: Ну, у Злати постійно виникає бажання жити десь окремо, і не лише тоді, коли з’явився Володя. Їй завжди хочеться жити десь у світі, в готелях. У нас є заміський будинок і є квартира на Подолі. Коли приїжджають мої родичі, Злата з радістю залишається там. Вона не прикута ланцюгами до батареї у нашому домі. Якщо хоче, вона їде собі, живе з бабусею, хоче – живе зі мною. Вона в цьому плані справжня хіпі.
На Оле: платье Couture de fleur, кеды Burberry
– В вашей истории любви все было немножко не по порядку: сначала появились дети, а потом была свадьба. Расскажите, какой она была?
Я вважаю, що шлюб – це так інтимно: не варто виносити це на шпальти журналів. Можемо розповісти, як ми розписалися. Ми вибрали понеділок, звичайний робочий день, коли в нас в обох був вільний час.
– Тобто для вас це було неважливо?
О.: Неважливо. Це так смішно: оті всі гості, короваї, весільні плаття, а потім б’ють один одного по обличчю і розлучаються.
– Можна тоді не робити весілля, а, наприклад, поїхати удвох у романтичну подорож.
В.: Вы знаете, меня в личной жизни и в работе интересует суть происходящего. Все остальное: какие-то ритуалы, общепринятые традиции – они меня, вот честно, меньше всего интересуют.
Мы с Олей можем сделать себе романтическое путешествие в любой уикенд, в какой пожелаем. Это будет самое крутое романтическое путешествие, потому что мы оба этого хотели. Знаете, часто бывает так, что люди ходят в ресторан только по праздникам. Мне очень нравится против течения идти. Я Олю приглашаю в ресторан на романтический ужин, не дожидаясь праздников или каких-то специальных дат. Просто когда есть желание.
О.: У мене вже було весілля, воно так мені не сподобалось! Мені здається, що це настільки все придумане, настільки архаїчне. Я зараз не вигадую.
Ми розписалися з Володею о десятій ранку. Я в балетках, Володя навіть купив собі дуже стильний костюм. Разом поснідали, потім Володя поїхав на роботу, а я – додому, до дітей. І ввечері ми просто повечеряли, і все.
– Коли саме це було?
О.: Розпис був після народження сина, 25 квітня. Я була вагітна донечкою. Усе відбулося в модному РАГСі. Ми хвилювалися, що зараз прийде жіночка і почне гучним голосом промовляти. Володя каже: «Не треба нам ніяких оцих церемоній!» І тут приходить жінка і каже: «А можна, я вас розпишу класично?»
– Cлучилось то, чего вы боялись.
О.: Володя каже: «Та нехай вже». В них є якась магія! Жінка душевно промовляла, аж до сліз довела.
– І рушник розстеляла, і ви на рушник ставали?
О.: Ні, рушника в нас не було. Але ж персні були, і нас фотографували. І наші ці жахливі фотографії з весілля теж є (усміхається). Ну, букетом я ні в кого не кидала, тому що магазин квітів був зачинений. Володя після РАГСу мені купив квіти (сміється). Просто ми дуже рано одружувалися, а звечора букет купувати, ну, це ж квіти несвіжі...
– И официального медового месяца у вас не было?
В.: Знаете, у нас столько было медового месяца… Я, например, не умею по команде что-то делать: «Вот все, нужно сейчас медовый месяц. Идите, наслаждайтесь». Я не могу по принуждению, по каким-то правилам получать какое-то удовольствие.
У нас были прекрасные недели, когда мы отдыхали, уезжали, наслаждались друг другом в разных красивых местах. И это было действительно прекрасно, и я об этом помню, и для меня это и есть эти медовые недели, месяцы. А было ли это до того, как мы поставили подписи в документе, или после – лично для меня это уже не так важно.
– Давайте тогда поговорим о детях. Нам часто в интервью звезды рассказывают, как они готовят своим мужьям сюрприз, преподнося новость о беременности. Как Оля вам рассказала, что беременна? Она ж такая выдумщица.
В.: Это было рано-рано утром в бизнес-зале аэропорта «Борисполь». Мы вдвоем с Олей улетали куда-то в Европу. Я сидел один, пил кофе, ждал Олю, она пришла и сообщила мне…
О.: Ти сидів на кріселку, а поруч Молочний, що з «Камеді клабу». І я думаю, як сказати, щоб Андрій не почув? І витягую тест, і кажу: «Дві смужки». А Володя: «Смужки? И что?» Я йому: «Ну, у нас дві смужки». Пам’ятаю хвилинну паузу, яка видалася вічністю. Володя мовчав, а я не могла прочитати – з радості чи навпаки.
Тепер я знаю, чоловік так завжди сприймає радісні новини: переживає емоції всередині і не показує нікому. І ми: «А давай никому не будем пока говорить». Ми такі були щасливі! Отак Володя дізнався, що стане батьком. Це було таке щастя для нас обох, що я цей день пам’ятаю як зараз.
– Ви знали, що це буде хлопчик?
О.: Я відразу знала. Такі речі відчувають. І Володя знав, що це буде хлопчик, і ім’я таке прийшло до Володі, хоча воно мені страшенно не подобалося.
– Так чому Валерієм назвали?
Це жах був. Пам’ятаю, сиджу в залі біля каміна, приходить Володя і каже: «Я знаю, это будет Валерий!» Я кажу: «Клас! Хороший жарт».
В.: Я не понимал, в чем шутка.
О.: А я вважала, він наді мною знущається, розумієте. Думаю: «Це якийсь жах! Ну що це за сміх». А він каже: «Я їхав, зупинив машину, і мені якісь вищі сили сказали, що це буде Валерій». Кажу: «Ти ж не віриш у вищі сили». А от якісь вищі сили сказали.
– Так, зараз це рідкісне ім’я, хлопців частіше називають Даня, Микита, Матвій…
О.: А тепер я так люблю це ім’я! Тільки не Валєра, а Валерій. І син каже: «Я Валерій». Це так гарно!
В.: Вот правда, я не готов следовать каким-то общим правилам даже в имени. Сейчас модно, чтобы были Дани, Давиды… Да ради бога! Прекрасные имена. Но я ничего не могу поделать, мне нравится имя Валерий.
О.: Проте Валерія всі пам’ятають. На які б свята синочок не приходив, чи просто між дітьми, одразу всі запам’ятовують таке рішуче і сильне ім’я.
– А з ім’ям Євдокія яка історія?
О.: Мені прийшло. Ми каталися на лижах, точніше Володя катався, а ми з мамою гуляли. Я кажу: «Ти знаєш, мені здається, що це буде Євдокія». Я була з животиком вже. Мама так подивилася й каже: «Красиве ім’я». У мене прабабуся була Євдокія. Але це не зовсім на її честь. Я почала шукати в Інтернеті про це ім’я, виявляється, у Пушкіна була кохана Євдокія Голіцина. Втім, ім’я таке любили незаможні українці. Ось і ми не можемо натішитися нашою Дунею, Явдошкою, Дуняшею. І Володі воно теж сподобалось. Іва можна кликати дівчинку, Євдокія. Ну, в доньки ще є ім’я, яке дали при хрещенні, ми його не будемо називати. Але ми всі кличемо її Дунечка, і вона дійсно така Дуняшенька. Їй воно так пасує! Можливо, й неактуально називати дівчинку Дунею. Бо ж прийнято давати модні імена: Софія, Марта, Аліса...
– Володя, для вас Валерий и Евдокия – первые дети? Может, у вас был брак до Оли?
Нет, у меня они единственные – Валерий и Евдокия. И Оля моя единственная жена.
– Тогда расскажите, как изменилась ваша жизнь с появлением детей?
В.: Кардинально.
О.: Володя ідеальний батько. На відміну від мене. Так склалося, що Валерій був маленький, а я вже знову вагітна, і я не могла приділяти багато часу сину, в мене був сильний токсикоз. Володя – це той, хто ночами не спав… В мене молоко зникло, ми сина штучно годували. Він стерилізував пляшечки, підбирав нянь. Усі клопоти впали на Володю. Ще чоловіку зі мною дуже важко було, бо я ж тоді працювала, ми «Інспектора» знімали, і Володя працює. Нам потрібна була няня. Звичайно, є бабусі, але ми ж не будемо наказувати бабусі прати, прасувати, вони ж для іншого створені.
В.: Знаете, в нашей семье я – руководитель, а Оля – креативный директор (смеется). Я отвечаю за администрирование, за календарно-постановочный план, за бюджеты, а Оля у нас – за креатив, творчество, вдохновение, настроение, за то, чтобы все пошло не по правилам, чтобы все пошло не так, как я запланировал, за то, чтобы была жизнь, эмоции.
– Вы Владимира уже приобщили к традициям?
О.: Абсолютно. У нас є свої традиції, він розуміє, що в дітей повинна бути мораль, тому що діти без моралі, без віри порожні. Ми їм прищеплюємо любов до звичаїв. Коли няні пишуть «Дід Мороз», я їм кажу: «Святий Миколай». Для мене це принципово. І вже потрошки Володя до цього приєднується. Він знає, що в нас дуже багато свят. У нього раніше був лише Новий рік, а тепер ще плюс 50 свят (сміється), і все це святкується.
– Володя, а вас это не напрягает: такое большое количество праздников и накрытых столов с родственниками?
В.: Да меня уже ничего не напрягает. Я уже достиг того уровня зрелости, отношения к жизни, что философски смотрю на некоторые вещи. У меня юношеский максимализм давно прошел. Я понимаю, что люди разные, и могут, наверное, и ценности отличаться. Опираюсь на самое главное – на мое отношение к Оле, на ее отношение ко мне. Я чувствую нашу любовь даже в те моменты, когда мы не можем найти общий язык, когда мы спорим, когда мы начинаем ругаться по какому-то поводу.
– О, расскажите, по каким вопросам спорите, когда бывает сложно с Олей?
В.: У нас много поводов для обсуждения, мы делаем сложный телевизионный проект.
– То есть вы приносите работу домой и ее обсуждаете?
В.: К сожалению, не могу сказать, что мы не приносим работу домой. Я категорически против этого, но не получается совсем дома не говорить о работе, потому что я очень занят в течение дня и не могу уделить достаточно времени рабочим моментам с Олей. Поэтому мы обсуждаем что-то дома. И мы, естественно, можем с чем-то друг с другом не соглашаться. Неинтересно жить, если ты вообще не споришь.
О.: У нас дивна ситуація. Я не можу до чоловіка на прийом записатися – не пасує, я ж його дружина. І вдома про роботу розмовляти не хочеться. Сімейний затишок, краще з малятами час провести: покупати, казочку почитати, поцілувати. Ми з Володею плануємо робочі зустрічі в місті. Коли потрібно щось обговорити – йдемо в кафе. Незручно, коли твій чоловік водночас і твій директор.
– А де ви зараз мешкаєте? У вас є заміський будинок?
О.: Ми живемо за містом. У квартирах велика сім’я не поміщається. Винаймаємо чудовий будинок, який відповідає нашим смакам. Коли шукали дім, виснажилися. Більшість того, що було на ринку, було незугарним. У стилі неорагулізму. А нам так пощастило. Добрі люди, коли дізналися, що Ревізор шукає житло, радо надали нам будинок. Навколо – озеро, сад яблуневий. Ми любимо збирати ожину з дітками і малину.
– А не думали власний дім збудувати? Щоб було родинне гніздо, куди потім приходили б дорослі діти, онуки.
О.: Зараз у нас є дуже красиві квартири в Києві, але я, наприклад, краще б усі гроші, що маю, витрачала на життя в красивих готелях. Бо купити десь будинок, ну, там на Сардинії. І що, мусиш летіти на Сардинію, бо в тебе там дім? Це безглуздо: прив’язувати себе до одного місця.
Ми належимо світу. А хто знає, де ми будемо жити завтра, де будуть жити наші діти. І змушувати їх приїжджати до нас, бо ми збудували будинок і тепер тут буде родинне гніздо… Ми думаємо будувати з тобою дім, Володя? Бач, ми якісь нетрадиційні з тобою.
В.: Мы много о чем думаем.
– Я знаю, что Оля очень требовательна в работе. А какая Оля дома? Вам сложно с ней?
В.: Не могу сказать, что мне сложно с Олей. И не могу сказать, что просто. Мы с Олей зачем-то друг другу даны. Думаю, если бы не Оля, я бы не смог измениться в чем-то. Чувствую, что она изменила меня в каких-то моментах. И правильно сделала, это мне на пользу. И я ее изменил в чем-то. Я это вижу.
О.: Так. Тепер я знаю, де документи від квартири й машини. Я поняття не мала, де вони є, і взагалі, що з моєю бухгалтерією, скільки я заробляю. Тобто тут Володя сів і все розібрав.
В.: А процесс изменений никогда не бывает простым. Изменения – это всегда какая-то работа над собой. Поэтому мы с Олей в жизни нашлись для того, чтобы сделать друг друга лучше, и для того, чтобы создать что-то новое, большое, красивое под названием «наша семья». Поэтому мне с Олей и просто и сложно одновременно. Но мне с ней очень интересно! Всегда. Знаете, у меня все по расписанию. У меня есть план на каждый день, на неделю вперед, на месяц. И раньше, когда шло не по моему плану, меня это могло очень сильно расстроить. А сейчас у меня интересная жизнь (улыбается).
О.: Нам є завжди про що поговорити, помовчати. Володя дуже мудрий. Оця його мудрість мене просто загартовує! Він найрідніший. Найближчий друг. Мій чоловік зі мною чесний – він не підігрує. І не принижує. Найцінніше, як на мене, у стосунках між чоловіком та дружиною – міцна дружба. Я бачу, як Володя мене від усього оберігає. Не засмучує зайвий раз. До цього я думала, що дуже сильна. Але без нього тепер ніяк, наче боюся загубитися. Так затишно мені у цьому створеному нами світі.
Фото: Андрей Корень
